Наталія Мосейчук: «Кожен ранок – добрий, бо поруч моя родина»  

Наталія Мосейчук

Вона віртуозно тримає під контролем пекельні дискусії у прямому ефірі – і плаче, коли мама загиблого хлопця вперше чує, як б’ється серце її дитини в грудях іншої людини. Сміється як дівчинка, коли говорить про родину. Телеведуча, впливова журналістка, опора та підтримка для вчителів, благодійниця для дітей, мама, донька – ми поговорили з Наталією Мосейчук про головні аспекти її життя.

Витримувати колосальну напругу кількагодинного прямого ефіру з не завжди лояльними співрозмовниками, ставити незручні питання так, щоб не образити – і при цьому завжди лишатися собою – це професіоналізм найвищого ґатунку. Недарма Наталія вже вдруге поспіль входить до рейтингу НВ «Топ-100 успішних жінок України». Чого їй вартує така популярність – і які можливості надає? Як це — бути впливовою ведучою в ефірі та дбайливою мамою та дружиною вдома? Про все це — в ексклюзивному інтерв’ю для Woman Magazine.

Наталія Мосейчук

Ви змушуєте політиків показати себе такими, якими вони є, зняти маски. Озвучуєте саме ті питання, які хоче поставити глядач по той бік екрану…

Так і є. Я ненавиджу показуху, слоганоманію і намагаюсь завжди уникати цього на своїх ефірах. Я і «Право на владу» не вважаю класичним ток-шоу. Кажу своїм гостям: «Ця програма – загальнонаціональний круглий стіл. Приходимо та звітуємо». І мені прикро, коли гості переходять на підвищені тони. Можливо, це додає рейтингу. Але Роман Скрипін, якого я вважаю своїм учителем, завжди казав: «Якщо глядачі винесли з твоєї програми щонайменше 5 ідей – значить, вона вдала». Саме це, а не хайп – критерій успішності.

 

Моє завдання: показати можновладцям всіх нас – українців. Щоб політики вийшли зі своєї бульбашки і побачили, які бувають люди, які в них проблеми й пропозиції. І відповіли на питання людей. Бо коли потрапляють туди, на Банкову, надто швидко забувається, як це: ходити ногами по землі та їздити у метро!

Моє завдання: показати можновладцям всіх нас – українців

Цьогоріч новий сезон «Права на владу» ми розпочали з ефіру, де зібрали стартаперів, бізнесменів, студентів. Вони спілкувалися з Володимиром Зеленським про майбутнє країни, і президент слухав. І в нас вийшло, глядачі потім писали: «Нарешті конструктивна розмова, а не з’ясування стосунків!»

А «VIP з Наталією Мосейчук» – це вже мій особистий погляд і можливість більш глибоко проговорити важливі теми з впливовими людьми. Зануритися в історії життя, почути їх думку.

Наталія Мосейчук

Чим плануєте дивувати у новому сезоні «Права на владу»? 

Новими людьми, експертами. Плануємо оновити студію. Також хочемо вийти за межі студії – розширити формат, аби максимально залучити простих людей.

Ваші передачі – для кого вони? Хто ваш глядач? 

Нас дивляться і домогосподарки, і бізнесмени, самі ж політики, і такий широкий загал дуже тішить. Та для мене найголовніше – дивиться молодь. Часом на вулиці підходять мами тінейджерів і кажуть: «Ви можете перенести «Право на владу» на вечір п’ятниці? Бо дитина дивиться вас у четвер до ночі, а потім її зранку в школу не добудишся». Для мене дуже важливо дати юнакам оцей посил: немає нічого недосяжного. Пройде кілька років, і ці 12 крісел у передачі займатимуть вони, молоді, вмотивовані, прогресивні.

Наталія Мосейчук

Як ви ставитесь до того, що вас впізнають на вулицях? Легко бути публічною персоною? 

Я дивлюся на це крізь призму можливостей. Публічність дає змогу допомагати. Дуже вдячна за довіру глядачів, за те, що вони відгукуються. Разом завжди можна зробити більше. Коли у випусках ТСН розповідаю історії дітей, які потребують допомоги, завжди маю підтримку. І дуже за це вдячна кожному. Пам’ятаю, як ми всією країною збирали 60 тис. доларів на трансплантацію нирки Юрчику Синиці 4 роки тому. І нам вдалося, низький уклін всім і кожному. Зараз Юра вже у 5-му класі, нещодавно здійснили його мрію: вся родина вперше в житті поїхала разом на море.

Публічність дає змогу допомагати

Та щоразу страшно: підведемо, не зберемо всю суму. А потім наша спільна сила добра робить диво – як от нещодавно, коли зібрали 2 млн доларів для маленького Єгорчика Кудрявського з Броварів. У нього СМА і тепер у хлопчика буде укол, який вилікує і подарує довге, здорове життя. Я не могла повірити, що це можливо – та українці дійсно неймовірні люди!

Наталія Мосейчук

Телебачення саме по собі дуже затратне емоційно, а ви до того ж мало не щодня розповідаєте про людське горе. Як ви відновлюєтесь? 

Чи можна після цього відновитися? Повністю – ні. Заруби на серці все одно лишаються – і вони болять. Та поруч з горем дуже багато щасливих, вражаючих історій. Розповідаючи про них, розумієш: у серці завжди має жити віра у добро. А добрі справи повертаються сторицею.

Наталія Мосейчук

Ви часто не стримуєте емоцій у ефірі. Емоційність заважає чи допомагає вам у роботі?

24 серпня у середмісті Києва у нас був святковий випуск ТСН, присвячений українцям, які здобули нашу Незалежність. І на ефір прийшла пані Людмила, мама загиблого хлопця Ігоря. В ефірі вона вперше зустрілася з чоловіком, життя якого врятував її син. Людмила погодилася віддати серце свого загиблого сина кримчанину, ветерану АТО пану Віктору. Львівські лікарі зробили трансплантацію. І от вони вперше зустрілися в ТСН.  У прямому ефірі мама змогла почути, як б’ється серце її дитини через стетоскоп. Цю зворушливу мить не передати словами. Плакали і глядачі, і я. Нас всіх об’єднала ця історія. Коли подібне траплялося раніше, я завжди докоряла собі: ну от, знову зірвала ефір… А потім у якийсь момент спитала себе: «Наталю, а чим ти, власне, відрізняєшся від інших? Ти що, нежива? У тебе немає почуттів?» І я стала дозволяти собі сльози, перестала їх стидатися.

Наталія Мосейчук

Ви також кураторка освітянської премії Global Teacher Prize Ukraine, в межах якої відзначаєте учителів у власній номінації «Вибір Серцем». Чому саме освітній напрямок? 

У нас держава фактично не працює з найголовнішими людьми – з освітянами. Ніхто не наведе лад так, як це зроблять вчителі. І від браку знань – усі наші біди. Можна заперечити, мовляв, той же Черчіль у школі був двійошником. Так, був – але які в нього були лідерські якості – те, що зараз називають soft skills! І у Global Teacher Prize Ukraine (засновниця премії – Зоя Литвин з «Освіторією»), члени журі намагаються відзначити саме тих вчителів, які виховують в учнях ці якості. Вони — візіонери, інноватори. Вони нарешті не говорять про сьогодення, а дбають і думають про те, яким має бути майбутнє: освіта, навчання, діти, батьки, вчителі…

Наталія Мосейчук

А номінація «Вибір Серцем» – особлива. Цьогоріч відзначимо двох вчителів. Традиційно — освітнього терапевта, який працює у школі при лікарні або інклюзивному класі, навчає учнів, котрі потребують особливої уваги і підтримки. І також вперше разом із благодійною організацією «Восток SOS» нагородимо вчителя, який працює у школі в прифронтовій зоні на Сході України. Їде з волонтерською місією до шкіл, де не вистачає вчителів. Або залишився працювати попри складні умови. Наразі у школах Донецької та Луганської областей дуже не вистачає педагогів, часто вчителі працюють за сумісництвом, викладаючи одразу декілька предметів.

Цьогорічна премія (офіційна церемонія нагородження відбулася 2 жовтня – прим. ред.) – п’ята. Ювілейна і для мене як кураторки. Щороку перебування в цій вчительській спільноті – це ковток свіжого повітря. Вчителі дуже помолодшали. І мені це надзвичайно імпонує. 70% складу цьогорічної ТОП-десятки – молоді педагоги. І це означає, що молодь залишається у школах. А ще, що з нашими дітьми наставники швидко знаходитимуть спільну мову. На них величезна відповідальність і так хочеться, щоб вони у себе повірили, а у вчителів повірили всі.

Наталія Мосейчук

Тетяна Вакулюк, Наталія Мосейчук, Уляна Буцяк

Що б ви змінили в освіті? 

Я мрію, аби доступ до освіти мали всі маленькі пацієнти лікарень в Україні. І щоб ця робота мала системний характер та забезпечення на рівні держави. У проекті «Право на Освіту» ми над цим працюємо. На жаль, нерідко так стається, що діти проводять своє дитинство у лікарняних палатах. Та освіта, уроки дають їм змогу відволіктися від щоденних процедур і вивчати цей світ. Саме це ми бачимо у «Школах Супергероїв». І працюємо над тим, щоб освітніх просторів ставало більше. Школи при лікарнях вже діють у Херсоні, Хмельницькому, Житомирі, Дніпрі. А ще у Львові. У Охматдиті у Києві діють три класи, бібліотека, інклюзивний майданчик та городик, який ми з маленькими пацієнтами лікарень засаджуємо разом на початку літа. Впродовж теплих місяців діти вивчають там ботаніку та збирають врожай. Зараз разом з командою Small Heart with Art працюємо над відкриттям двох нових «Шкіл Супергероїв» у Харкові та Кривому Розі. А для вчителів, які хочуть навчати маленьких пацієнтів лікарень розроблено безкоштовний онлайн-курс «Як навчати супергероїв?».

Наталія Мосейчук

Що ще дає вам сили? 

Родина. Чоловік раніше ніколи не дивився мої програми, казав: «Та нащо воно мені треба, ми з Матвійчиком (молодший син – прим. ред.) краще спати підемо!» Але Матвій підріс, почав одним оком дивитися «Право на владу» – і чоловік, напевно, разом із ним теж піддивляється. Хвилюється за мене та на помилки не вказує. І завжди просить мене  бути в ефірі модератором, а не стороною конфлікту. І ніколи не ревнує до роботи, тому що розуміє мою любов до новин і глядачів.

Наталія Мосейчук

Почуття гумору допомагає в сімейному житті? 

Так, особливо, коли чоловік не сприймає тебе серйозно (сміється – прим. ред.).

А хотілося б, щоб сприймав? 

В жодному разі! Я втомлююся від серйозності, від людей у краватках. Я хочу прийти додому – і бути собою. І щоб мої домашні теж були собою. Ми з чоловіком хочемо, щоб у нас в родині було щиро і весело – і здається, у нас виходить.

Наталія Мосейчук

У вас двоє синів: старшому Антону 23 роки, молодшому Матвію – 12. Ви виховуєте їх по-різному? 

Антон вже не живе з нами — вчиться за кордоном в Німеччині, тому весь наш педагогічний запал концентруємо на Матвієві. Але – так, абсолютно по-різному. Антон – вихований інтелігентний молодий чоловік. А Матвій – розбишака, йому майже все можна. До нього в нас буквально кілька вимог, та й ті я встановила. Я – та, хто запроваджує правила, а чоловік – той, хто їх порушує: пробачає, балує, цілує, обіймає.

Я – та, хто запроваджує правила, а чоловік – той, хто їх порушує

У вас з чоловіком є розподілення сімейних обов’язків? 

Скоріше, ні. Я сама дуже люблю поратися по дому: обрізати троянди, прати, прасувати, готувати. Це мене якось заспокоює і повертає на землю. Хоча фоном обов’язково ввімкнені політичні новини. А стосовно обов’язків… Знаєте, я давно зрозуміла: ніхто нікому нічого в цьому житті не винен. Сім’я починає сипатися з фрази: «А ти повинен…» У мене, наприклад, нема навіть такої мовної конструкції в голові. І в чоловіка теж. Натомість є бажання зробити наше спільне життя простішим і щасливішим.

Якось, розповідаючи про своє знайомство з чоловіком, ви назвали це історією «десять років назустріч». Зараз ви не шкодуєте, що не почали стосунків з Іллею раніше, тільки-но зустрілись вперше? 

Шкодую. І відчуваю свою провину. Першу зустріч доля подарувала нам ще у 1999 році. Пригадую, якось я стояла на зупинці в очікуванні автобуса, і почалася страшенна злива. Раптом під’їхала автівка – то був Ілля, він ввічливо запропонував підвезти мене до метро. Та я гордо відповіла: «Дякую, дочекаюся автобуса!» От і чекала… 10 років (сміється – прим. ред). Ми потім ще зустрічалися на 5 каналі, та доленосною стала лише третя зустріч, я тоді вже була на 1+1.

Часом я жартую, що завинила чоловікові 10 років. Насправді, я завинила їх нам обом. У нас могло би бути на 10 років більше щасливого, спокійного, радісного життя, коли кожен ранок – добрий просто через те, що поруч твоя людина. Та зрештою, все склалося так, як склалося. Можливо, завдяки цим «десяти рокам назустріч» я тепер так ціную те, що маю і не дозволяю собі зіпсувати це якимись дріб’язковими претензіями.


Текст: Ольга Коваль 

Фото: пресс-служба канала 1+1, Тарас Удовенко 

НАЧНИТЕ НАБОР И НАЖМИТЕ ВВОД ДЛЯ ПОИСКА

Top