Анна Інтерпол: «Ніяка робота не може стати важливішою за родину»
Розслідування і пошук злочинців — звучить, як щоденна робота поліції? Однак у випадку з Анною, вже давно відомою десяткам тисяч підписників, як Анна Інтерпол (@interann_a) – це ще і теми постів цілого поліцейського блогу. Історії майорських буднів чернівецької дівчини, яка вражає Instagram подробицями своєї непростої служби і при цьому невтомно розкриває секрети жіночності, зачепили і редакцію Woman. З якими небезпеками стикається українська поліція, чому сьогодні в цій професії все ще існують гендерні стереотипи і як повірити в себе та свої сили — з нами в ексклюзивному інтерв’ю поділилася Анна.
Поліція і блогерство – як тобі вдається це поєднувати в роботі?
Насправді, я ніколи не планувала вести блог. Коли люди вже мали десятки тисяч підписників у Instagram, я навіть котиків ще тоді не постила (усміхається). Я несерйозно ставилася до цієї соціальної мережі. А коли вже почала вести сторінку, то дуже довгий час приховувала своє реальне життя від підписників. І коли я трошки це відкрила, то виявилося, що люди мене підтримали. Потроху моя робота в поліції стала темою блогу. І тепер я це вдало поєдную.
Ти щиро ділишся своїм минулим у блозі. Як твоє дитинство вплинуло на вибір піти в поліцію?
Так сталося з біди. Не буду брехати, що я з дитинства мріяла стати поліцейською. У мене сім’я інженерів. І так сталося, що я втратила батька, він помер. І коли я мала вступати на архітектуру після школи, я бачила, що не можу лишити маму саму, їй потрібно було допомагати. Тому, я обрала навчатися в рідному місті. Я любила англійську мову і шукала щось, що можна було би поєднати з нею. І так вибрала факультет міжнародної економіки. А вже після вступу я зрозуміла, що це зовсім не моє. Тож, паралельно через рік я вступила на юриспруденцію. Після навчання було важко знайти роботу. Більше не було стипендії і допомоги як дитині без батька, і я почала шукати, як заробити гроші. Моя перша робота – це бухгалтерія в міліції. Я не носила погони спочатку, але потім закрутилася історія на десять років (усміхається).
Ти познайомилася зі своїм чоловіком Сашою в університеті, він був твоїм викладачем. Що це за історія?
Спочатку він вчився з моїм двоюрідним братом. Десь краєм ока я його бачила ще тоді. І коли я вступила вчитися до університету, це був його перший рік роботи викладачем, а мій — в якості студентки. Це була довга історія, ми були настільки під тиском шаблонів, ярликів. Я не хотіла, що мої оцінки пов’язували з нашими стосунками. Довго ми не наважувались сказати комусь про ці стосунки. А одружилися ми вже після завершення мною університету.
Як до ваших стосунків ставилися інші викладачі та студенти?
В університеті про нас дізналися пізно, коли всі мене вже знали як добросовісну студентку, а Сашу — як хорошого викладача. Тому, до нас як пари ставилися абсолютно нормально, жодного негативного відношення. Мама теж завжди була задоволені Сашою, з ним у неї дружба. На весіллі один мій родич навіть казав: “Ти одружуєшся зі своїм татом?” Це він мав на увазі, наскільки він на нього схожий характером. Ми в наших стосунках ніколи не мали конфузів з оточенням.
Як коханий ставиться до твоєї служби в поліції?
Спочатку було важко налагодити наші графіки. Саша після лекцій приходив працювати вдома, а мене вічно немає вдома. Найважчим був період, коли я працювала в карному розшуку. Ми розслідували тяжкі злочини. Був випадок, коли начальник мене кликав на місце подій працювати на дві години, і я поверталася з цієї роботи через тиждень. Саша мені передавав змінний одяг, зубну щітку (усміхається). Це було непогане випробування для молодої сім’ї. Але в принципі навіть мови не було про те, щоб я вибирала між Сашою та роботою. Чоловік завжди був моєю підтримкою. Коли я патрулювала вночі, Саша взагалі десь поруч завжди ходив, приглядав за мною, чи все у мене добре іде, чи в безпеці я (усміхається).
В своїй роботі стикаєшся з гендерними стереотипами?
Так, звичайно, тому що апріорі у нас в суспільстві так прийнято що поліція — це робота суто для чоловіків. Коли вже була створена патрульна поліція, дівчат стало більше. Але все рівно, це є. Коли мені два дні тому треба було виїхати на місце, перевірити, чи є людина за вказаною адресою, і я ходила не у формі, то люди не вірили, що я можу бути поліцейською. Поки не покажу посвідчення, жетон і тому подібне. Наше суспільство звикло, що це має бути кремезний чоловік або пузатий (сміється). Мені свого часу було важливо самій собі довести, що я можу Бо стереотипи існують всередині самої системи. У нас переважно всі керівники були чоловіки. Доводиться показувати себе і доводити свій професіоналізм.
Яка дівчина точно не змогла б працювати у правоохоронних органах?
Незважаючи на потребу фізичної підготовки, в першу чергу, людина має бути готова до цієї роботи морально. Що це не було з-під палиці. Якщо ти ідеш в поліцію з думкою “А чому би не піти?”, то діла з цього не буде. Треба бути готовим до тяжких днів, до того, що нашу поліцію все ще не сприймають так, як поліцію в Європі. Якщо ти не вболіваєш за суспільство, за справедливість у ньому, то робити немає що в таких структурах.
Чому тебе почали називати «Анна Інтерпол»?
Воно прийшло з моєї роботи і перекочувало в Instagram. Мене так всі підписують в телефонних контактах. Я зараз керівник підрозділу, який в народі називають Інтерполом, раніше це було Укрбюро Інтерполу. Наразі відбулася реорганізація, і нова назва – Міжнародне співробітництво поліції. Але просто по старій звичці так називають вже всі на повному серйозі.
В блозі ти писала, що заради погонів майора тобі довелося пожертвувати кращим колективом. Обирала між стосунками з колегами і новим місцем роботи?
Я працювала в підрозділі, який реорганізували. І був варіант: залишатися зі своїм ідеальним колективом та керівником, але потрібно було знімати погони і ставати державним службовцем, не бути поліцейським. А був варіант шукати нову роботу в новому відділі. Це дуже складний вибір, я так і не змогла віддати погони, тому пішла працювати в управління карного розшуку. Після того я дуже схудла, пережила стрес, але тепер не жалкую.
Які найскладніші випадки у своїй роботі пам’ятаєш?
Один випадок, який пам’ятає все управління, це той, коли ми працювали над розкриттям тяжкого злочину – вбивства, і я три дні і три ночі була на роботі. На той час я ще мала проблеми з нирками, пила антибіотики була в непростому стані. Я працювала на детекторі брехні, було велике навантаження, після якого я втратила свідомість на роботі. В мене були постійні спазми, мене забрала швидка — за добу до мого Дня народження. Зустріла я його в реанімації, налякавши усіх близьких та колег.
Мрії про генеральське звання є?
Ні, дивно, але взагалі ще немає такого бажання, щоб колись стати генералом. Але я розумію цю відповідальність, скільки зусиль і праці треба докласти до цього. Тому, я не бачу себе на такі посаді. Мені подобається те, чим я займаюся зараз. Хоча, в мене було безліч можливостей покинути це.
Буди серйозні думки покинути службу і спробувати себе в іншому? Чому?
За десять років я двічі хотіла піти. Один рапорт на звільнення написала у 2018 році. Він досі у мене лежить в робочому столі. Ще через рік, після мого повернення з робочого стажування США, я подивилася на колосальну різницю поліції там і тут. І думка про те, що нам до них ще далеко, мене пригнічувала. Були думки піти і знайти щось інше, але це було несерйозно.
Яка ти вдома? Там ти не поліцейська?
Робота мене не переробила. Не скажу, що я стала холодна. Я завжди стараюся прислухатися до чужих проблем, я не така, якою іноді малюють собі поліцейських. Я намагаюся не нести додому свою роботу. Раніше я могла розказати Саші про складні ситуації робочого дня, але зараз я намагаюся не вплітати це в домашні справи. Ми вдома звичайна пара, яким насправді в душі років 18 від сили (сміється). З дітьми я взагалі м’яка. У мене багато похресників, і свої почуття завжди дарую їм без меж. Для мене у стосунках з близькими важлива відповідальність, у вихованні, можливо, навіть дисципліна, але жорсткість і накази — не для мене.
Чим себе відволікаєш від напружених буднів?
Цього року це вдається дуже важко. Як би не було, хочеться піти у відпустку, але багато планів обірвалися: проект з США, стажування у Швеції. І всі можливості відпустки не реалізувалися. Зараз вже просто хочеться кудись залізти в гори, в ліс і там відпочити. При першій можливості ми з Сашою сідаємо в автомобіль і їдемо до бабусі, на природу, поїсти кукурудзу і розслабитися. Ніяка робота не може стати важливішою за родину і час разом.
Вікторія Покатілова