Ярина Чорногуз: «Мамою я є і буду завжди, незалежно, де я – в армії чи на цивілці»

Сьогодні вона служить на передовій і дає інтерв’ю для Woman онлайн. Морська піхотинка Ярина Чорногуз увійшла у топ-100 найвпливовіших жінок України, за версією Forbes. Однак своїми головними досягненнями вважає службу в ЗСУ, віру у власні цінності та створення поетичної книги «Як вигинається воєнне коло». До Дня захисників та захисниць Ярина вирішила нагадати – жінка в армії – не виняток, а норма. У нашому матеріалі розвіюємо стереотипи і говоримо про те, чи готове до цього суспільство.

Ярино, цьогоріч ми вперше в історії святкуємо День захисників і захисниць. Для тебе щось змінило нове трактування цього дня?

Це дуже правильно, що змінили формулювання «День захисника» на «День захисників та захисниць України». Для мене це означає визнання вкладу жінок у військову справу, оборону країни, який раніше задужковували, вважали радше винятком, ніж правилом. Тепер очевидно, що за жінкою дедалі більше визнають право бути бійцем, брати участь в обороні держави на рівні з чоловіком. Хоча це право досі треба доводити щодня неймовірною впертістю, цілеспрямованістю, та зусиллями.

Багато хто не розуміє, чому 8 березня і 23 лютого – не про подарунки хлопчикам і дівчаткам. Як це розумієш ти?

Я вважаю традицію букетно-цукеркового або шкарпетко-одеколонного святкування «дня жінок» та «дня чоловіків» совковим пережитком, ознакою неосвіченості та банального поганого смаку. Тут відбувається така собі гламурна підміна понять: на День прав жінок, коли варто згадувати професіоналок своєї справи та їхні досягнення у своїх сферах, говорити про досвід жінок, які мають здобутки у сферах, що завжди вважалися чоловічими через фізичне навантаження, – жінкам дарують квіти та цукерки підкреслюючи її традиційну роль «слабкої, прекрасної статі», натякаючи на вимоги до неї бути інфантильною та зберігати образ «прекрасного сексуального об’єкта» для чоловіка, «цукерково-квіткової берегині» домашнього вогнища. Не менш кумедно виглядає потяг до 23 лютого (яке тепер багато хто силкується перенести на 14 жовтня) дарувати чоловікам шкарпетки й одеколони, вітаючи їх з так званим «чоловічим днем» у той час, коли йдеться далеко не про всіх чоловіків, а лише про тих, які зі зброєю в руках захищали чи продовжують захищати нашу державу у лавах Збройних сил України, добровольчих підрозділів чи інших силових структур. Про солдатів, сержантів, офіцерів, ветеранів. Оскільки жінки, хоч і меншою кількістю, так само захищають Україну зі зброєю в руках, цей день також про солдаток, сержанток, офіцерок, ветеранок. Якщо хтось має бажання зробити суто «чоловічий день» (ми в демократичній державі, де будь-які ініціативи соціалізації вітаються і дозволяються) то для цього явно краще обрати іншу дату та інший контекст, аніж нелегку багаторічну працю з зупинення окупаційної війни Росії проти України та людей обох статей, які ризикують своїм життям і здоров’ям заради цієї мети, і втрачають життя та здоров’я заради цієї мети. Не всі чоловіки та жінки є захисниками України. Це вибір окремих, які мають сміливість і волю на це.

Я вважаю традицію букетно-цукеркового або шкарпетко-одеколонного святкування «дня жінок» та «дня чоловіків» совковим пережитком

Ким ти мріяла бути в дитинстві?

Не пригадаю, ким я хотіла бути в дитинстві. Можу точно сказати, що мріяла їздити на машині як дідусь, подорожувати, написати книгу про те, що любитиму, і щоб більше людей розмовляло українською.

Ти зараз уявляєш себе мамою і дружиною, яка живе цивільним життям?

У мене є семирічна дочка, з якою ми через день, коли немає завдань, розмовляємо по відеозв’язку. Я дуже сумую за нею, якщо відверто, використовую кожну можливість, аби побачити її, звозити в школу хоча б кілька разів на рік, щось смачне їй приготувати, купити, звозити на море. Вона знає, яку професію я обрала і підтримує мене в цьому, за що їй вдячна. Не всі дорослі здібні прийняти такий вибір близькоі людини, а вона знає, чому я в армії і що Росія веде проти України війну. Тому мамою я є і буду завжди, незалежно де я – в армії чи на цивілці. Стосунки нині можу уявити тільки з чоловіком, який був або є військовим, як і я, брав участь у бойових діях, знає, що це, з власного досвіду.

Стосунки нині можу уявити тільки з чоловіком, який був або є військовим, як і я, брав участь у бойових діях, знає, що це, з власного досвіду

Як ти дійшла до звання морської піхотинки?

Я пішла служити в морську піхоту, бо саме біля одного з батальйонів морської піхоти була на своїй першій ротації на передовій у госпітальєрах.  Мені подобається ідея цього роду військ: ризиковість, звитяжність, орієнтація на довготривалі мобільні й виснажливі завдання, певне навіть бунтарство, яке поєднується з вірністю й готовністю завжди її відстояти. А ще я люблю море. Зараз я за званням старший матрос і мене воно влаштовує. Мені подобається служити в нашому розвідувальному батальйоні морської піхоти рядовою піхотинкою. Тішуся тим, що разом з іншими новобранцями  пройшла смугу перешкод і дістала берет морської піхоти, який є символом цього роду військ. Хоча переконана, що морпіха робить хорошим бійцем далеко не берет, а інші якості та заслуги. Не вдаючись у деталі, скажу що довелося пройти багато випробувань, аби залишитися в лавах морської піхоти. Були ті, хто вважали чи й досі вважають, що такій як я, трохи бунтівливій за натурою, з дредами та пірсингом, тут не місце, але на моєму шляху в морській піхоті зустрілися люди, які стали мене цінувати за інші риси.

Як минає твій будній день?

Оскільки я зараз на передовій, у розвідувальному бойовому підрозділі, дуже важко передбачити, як почнеться мій наступний будній день. Завдання може надійти будь-коли і треба збиратися та йти чи їхати, куди відправляють. Те що запланувала назавтра – сто раз зміниться. Тому не можу узагальнювати щодо розкладу, в армії на передовій особливо не поплануєш і не варто намагатися. Коли є вільний час, я відсипаюся, прибираю місце, де я живу, читаю новини, щось із художнього або по своїй спеціальності, вчуся підтягуватися, розмовляю з близькими.

Які найбільші стереотипи про жінок ЗСУ ти зустрічала?

В армії досі існує чимало стереотипів про жінок – якщо їх розписувати всі, то стане на величезну повість. Найпоширеніші – це банальне «жінці в армії не місце, максимум штаб», бо багато чоловіків не вірять, що більшість жінок здатні робити з ними на рівні ту ж саму фізичну роботу, витримувати ті ж випробування з довгими виходами, тяганням великої ваги, будучи закутаною в броню, розгрузки, некомфотний побут, загрозу бути пораненою чи загинути. Хоч за півтора роки служби не пригадаю, аби хоч раз мені довелося скаржитися на будь що із цього. Мені навпаки подобаються такі випробування і робота на виснаження. Коли чоловіки це бачать – твою впертість і що ти робиш з ними все на рівні, то з’являється два типи поведінки: в одних здобуваєш повагу й довіру до себе, інші кажуть, що ти переграєш, і шукають, що в тебе виходить не так добре, аби підтвердити своє упередження, що «жінка ні не що не здатна в армії». Ще один стереотип – що жінки приходять шукати в армію чоловіка, вільні стосунки. Це швидко зникає стосовно тебе, коли ти не фліртуєш, не вішаєшся на шию, не робиш манікюр та макіяж, акцентуєш, що тобі все це байдуже, їбашиш з усіма бойову та побутову роботу. Зайвий раз намагаюся не сміятися, бо жіночий сміх теж наштовхує багатьох на цей самий стереотип. Найбільш ненависний на даний час для мене стереотип це – «мєдічка». Під ним як правило уявляють симпатичненьку медсестру з манікюром та нафарбованими губами, яка не знає, де знаходиться її автомат, має один штатний неношений бронежилет, вся робота – це ведення медпунктноі документації та видавання таблєток з прошеним обличчям, тримається в медпункті подалі під передової, вважає, що жінка не має тягати важкого, любить пофліртувати і порозказувати «я же дєвачка», коли йдеться про фізично важку роботу, коли ж є поранений – тупить. Натомість типаж жінки-бойового медика, в якої постійно чорні нігті як і у всіх бійців, є власна розгрузка, яка чистить після задач власноруч з усіма автомат, тішиться стрільбам, не фліртує, а просто спілкується з усіма лише по справах та по стану здоров’я – таке викликає зазвичай досі подив.

В армії досі існує чимало стереотипів про жінок – якщо їх розписувати всі, то стане на величезну повість

У тебе були командири жінки? Як працюється з чоловіками?

Короткий період мала за одного з непрямих начальників жінку. Вона, як кажуть, хороший фахівець, але моїх бажань швидше потрапити на передову не сприймала і стала мене за спиною згодом виживати з підрозділу через мою активність. Але є чимало товаришок, старших і рівних по званню, інструкторок, котрі підтримують і я їх так само. Немає значення жінка чи чоловік є твоїм командиром, має значення, яка він чи вона людина за моральними якостями.

«Смерть врешті-решт є найрозкішнішою формою життя», – так ти цитуєш французького письменника Жоржа Батая у себе у фейсбуці. Що для тебе смерть?

тісну взаємодію з нею, тому її треба поважати, розуміти. Її закони і правила. А сприймаю смерть я так після загибелі на передовій близької людини, з якою я була там поруч. Смерть – для мене як нагода зустрітися з ним ще раз. Пройти те, що вже пройшов він, і що ще не пройшла я.

Що найбільше в тобі змінила служба у медбаті «Госпітальєри»?

Людяність. Там я зрозуміла, що таке справжня людяність. На ротації у добровольчому батальйоні Госпітальєри був мій перший важкий поранений. Я вперше зрозуміла, що таке допомагати людині на межі життя і смерті, та зрозуміла, що ця справа мені подобається. Там я зрозуміла, що життя у важких побутових умовах під загрозою обстрілів та обстрілами – це моє, мені це подобається більше, ніж комфорт. Там же я побачила фанатичних фахових  парамедиків, які готові на все заради двіжу та збереження життя. Одна з них – моя подруга та відома поетка «Гера» (Олена Герасим’юк). Один з таких був у мене командиром. Те, чого він навчив мене в плані тактичної медицини та військової справи – є досі для мене опорою. У госпітальєрах я зрозуміла, що таке, коли тебе підтримують свої, незважаючи ні на що, побачила, що «один за всіх».

Я вперше зрозуміла, що таке допомагати людині на межі життя і смерті, та зрозуміла, що ця справа мені подобається

Ти одна зі ста найвпливовіших жінок України, за версією журналу Forbes. Ти питала себе -чому обрали тебе?

Я скептично ставлюся до рейтингів, якщо чесно. Для мене опинитися в такому рейтингу – і близько не є якимось здобутком. Припускаю, що я там опинилася, бо пишу свої думки на важливі суспільні теми та доводжу на власному прикладі те, про що пишу. У мене власний рейтинг оцінювання, і в ньому мені ще треба багато працювати.

Пам’ятаєш своє перше інтерв’ю в медіа? Як про тебе почали говорити?

Якщо чесно – не пам’ятаю. Я взагалі не люблю давати інтерв’ю. Але роблю це, бо хочу, аби принципи і речі, в які я вірю, проговорювалися в суспільстві.

Як оціниш від 1-го до 10-ти ставлення до жінок-військовослужбовиць у нашому суспільстві сьогодні?

Оціню десь на 6-7. Тобто – трохи більше половини. У нашому суспільстві позитивне ставлення до сильної жінки, але водночас живучі стереотипи  – і про жінку, і про армію, і про жінку в армії. Доводиться долати опір упереджень на всіх рівнях. І завжди.

Скандал з парадом курсанток до Дня незалежності на підборах, який стався у Міноборони – це вже зрушення, як гадаєш?

Думаю, що зрушення. Але гламурний образ «військової берегині» досі живучий і не сприяє культивації жінок-бійців.

Що найголовніше має змінитися в Україні, щоб люди в ній почувалися щасливішими?

Відповідальність за спільну справу. В Україні з цим погано. Більшість українців відповідально ставляться до своїх особистих потреб, потреб близьких, але не відчувають відповідальність за спільне. Мало хто проводить паралель, що мотиваційна книга для підлітків наповнена стереотипами про ролі жінки й чоловіка, тому що авторка колись в аспірантурі купила собі диплом та вчене звання. Якщо керуватися відповідальністю за спільне, то навряд такі речі як хабарі, продажність, нікчемний побут будуть для тебе як для людини допустимі. Так само з простором усієї країни. Війна, усвідомлення, що вона йде 8-й рік, на ній убивають, вручають життя та отримують поранення бійці нашої армії – це теж про відповідальність за спільне. Найменше, що можна зробити не будучи військовим – стежити та цікавитися війною, яка триває.

Більшість українців відповідально ставляться до своїх особистих потреб, потреб близьких, але не відчувають відповідальність за спільне

Чим ти найбільше пишаєшся?

Тим, що мій перший важкопоранений у госпітальєрах після того, як ми його вивезли з позиції, залишився живим. Хоч навряд це моє досягнення, бо це його тіло витримало та пережило снайперський постріл, а я всього-на-всього через свою волю була поруч і зробила разом кілька елементарних для медицини процедур. Чомусь коли питають про те, чим пишаюся, перше саме це спадає на думку. Бути там, де ти потрібна.

Текст: Вікторія Покатілова

Фото: особистий архів Ярини Чорногуз