Перетворення Джулії Робертс: у житті та на екрані
Володарка знаменитої голлівудської посмішки Джулія Робертс, яка відсвяткувала позаминулого року своє п’ятдесятиріччя, з успіхом балансує між професійною кар’єрою і сімейним життям.
Важко повірити, але з часу створення однієї з найпопулярніших романтичних комедій в історії кіно минуло вже 30 років. Гаррі Маршалл закінчив зйомки фільму “Красуня” 24 липня 1989 року. Не дивно, що відтоді в житті виконавиці головної ролі, Джулії Робертс, відбулося безліч змін. Зберігши природний шарм, одна з найзнаменитіших актрис Голлівуду приміряла на себе безліч різних кінообразів. Ставши матір’ю трьох дітей, вона все частіше звертається до образів матерів і на кіноекрані.
Після того, як 2000 року акторка зіграла головну роль у фільмі Стівена Содерберга “Ерін Брокович”, що принесла їй заповітний “Оскар”, Джулія вже наступного року зустріла свого майбутнього чоловіка. Вона познайомилася з ним на зйомках фільму “Мексиканець”. Ним виявився скромний кінооператор, Даніел Модер, який став батьком її близнюків: сина Фіннеас і доньки Гейзел. А через три роки їхня сім’я поповнилася ще одним малюком, сином Генрі. На деякий час Джулія зосередила свою енергію повністю на сім’ї, цілком віддавшись домашнім клопотам і вихованню дітей. А повернувшись до професійної діяльності, стала ще ретельніше підходити до вибору матеріалу.
Відтоді вона часто погоджується працювати в проєктах лише тоді, коли відчуває необхідність підтримати ті чи інші ідеї, знаходячи їх іноді в улюблених книжках. Так це було і з роботою над роллю у фільмі “Їж, молись, кохай”, екранізації однойменного автобіографічного роману Елізабет Гілберт.
Будучи однією з найбільш високооплачуваних актрис у світі, Джулія може дозволити собі не тільки обирати проєкти, в яких вона хотіла б брати участь, а й повністю відмовитися від роботи, присвятивши себе винятково сім’ї. Адже саме сім’я є сенсом її існування. Тож якщо Джулія вже наважиться відірватися на кілька днів від своїх трьох дітей і коханого чоловіка, значить, вона справді вважає це досить важливою справою.
Два роки тому вона знялася у фільмі “Диво”, заснованому на однойменному романі Р. Дж. Паласіо, в якому вона зіграла роль мами хлопчика з вродженою деформацією обличчя. У фільмі, як і в книжці, багато висловлювань, що запам’ятовуються, які хочеться розібрати на цитати і розвісити в шкільних коридорах і на станціях метро, наприклад: “Якщо вам коли-небудь доведеться обирати між тим, щоб виявитися правим або проявити доброту, виберіть доброту”.
Минулого року Джулія Робертс знову постала на кіноекрані в образі матері, чий син бореться вже зовсім з іншою недугою. У фільмі Пітера Хеджеса “Бен повернувся” розповідається історія підлітка, який проходить через болісні випробування, борючись із наркозалежністю. Разом із ним через це проходить і вся його родина. Але навіть після того, як інші члени сім’ї доходять висновку про те, що доля наркомана перебуває насамперед у його власних руках, мама хлопця все ж не полишає надії на те, що вона зможе йому допомогти вибратися з цього пекла.
Дивно, що при цьому Джулія Робертс не звертається до її улюбленого амплуа сильної жінки, яка завдяки своїй упевненості в собі і твердості свого характеру розставляє все і всіх на свої місця. Цього разу вона постає перед глядачами в образі скоріше розгубленої жінки, часом абсолютно безпорадної, готової на все заради того, щоб врятувати власного сина. Її героїня свідомо йде на обман, не тільки ризикуючи довірою коханого чоловіка, а й спокоєм усієї родини. Здається, вона готова переступити через саму себе і стати перед власним сином на коліна. Мабуть, такою Джулію Робертс глядачі не бачили ще ніколи. Як не дивно, але саме в цій слабкості народжується вища сила матері, втілена знаменитою актрисою з неймовірною самовіддачею.
Наша зустріч відбувається в Торонто в готелі Fairmont Royal York. Хоча Джулія Робертс відсвяткувала позаминулого року своє п’ятдесятиріччя, акторка має набагато молодший вигляд, ніж її вік. Вона одягнена в обтислі чорні штани, що підкреслюють стрункість її довгих ніг, і чорний піджак, одягнений поверх блузки в дрібний горошок. Найбільшою прикрасою слугує її “фірмова” посмішка. Саме завдяки цій посмішці Джулію Робертс не можна сплутати ні з ким. Утім, не варто розраховувати на те, що це знак підлесливості. Розмовляючи з актрисою, треба завжди пам’ятати про те, що вона не стане церемонитися з тими, хто спробує покопатися в її особистому житті або чиї висловлювання здадуться їй просто дурними. Джулія славиться своїм гострим язичком і здатністю ставити всіх на місце. Відповідаючи на запитання, вона намагається бути стислою, водночас уникаючи чітких визначень.
Наркозалежність у сучасному світі є величезною проблемою, від якої насамперед страждають молоді люди. У процесі роботи над цим фільмом ви задавалися питанням на тему, чи є надія на те, що з цією проблемою можна впоратися?
Звичайно. А як же без надії? Сподіватися потрібно завжди. Особливо коли стикаєшся впритул із цими численними історіями людських страждань. Коли читаєш про те, як сім’ї втрачають своїх близьких, розумієш, що не може такого бути, що весь досвід цих людей марний, і ніхто ніколи не зробить із нього жодних висновків.
Вам довелося особисто зустрічатися з матерями, які опинилися в схожих із вашою героїнею ситуаціях?
Ні, я не розмовляла з матерями. Я вважаю, що дуже егоїстично з боку мене, як акторки, розпитувати про деталі їхнього горя і тим самим ворушити їхні й без того болючі душевні рани. На щастя чи на нещастя, у наш час можна знайти достатньо інформації в інтернеті. Ви просто забиваєте в пошукову машину Google “форуми матерів наркозалежних дітей” – і перед вами постають численні сторінки материнських сповідей. До речі, коли я читала всі ці несамовиті історії, мені раптом спало на думку, що якби не інтернет, я навряд чи змогла б про них дізнатися. Я досі не втомлююся дивуватися тому, як безстрашно часом люди діляться своїм найпотаємнішим.
Я мушу вам зізнатися, що ви мене невимовно здивували, втіливши на екрані образ вельми вразливої жінки. Глядачі побачили іншу Джулію Робертс: вразливу, невпевнену в собі. Я вважаю, що це було дуже сміливо з вашого боку. Як ви самі сприйняли цей образ матері?
Я сприйняла цю роль як шанс для створення унікального образу, що є в певному сенсі ідеальним прикладом людини, яка відчуває постійну провину і страждає від цього. Моя героїня права і водночас – неправа. Саме ця її особливість в її образі була для мене особливо приваблива.
Граючи роль жінки, син якої повертається з реабілітаційного центру, чи спадали вам на думку думки про власних дітей?
Ні, я намагалася не думати про такий сценарій. Адже якщо постійно переживати про все те погане, що може трапитися з дітьми, то, напевно, доведеться закрити двері на ключ і ніколи не випускати їх із дому. Адже так само? Тож нічого не залишається робити, як фокусуватися на оптимістичних думках і сподіватися на краще.
А якими ви з Денні є батьками у справжньому житті? Чи суворі ви до дітей?
Я б сказала, що ми виступаємо єдиним фронтом. Ми, як і всі інші батьки, чудово розуміємо, що діти тільки й чекають на можливість знайти пробоїну і використати її у власних корисливих цілях. Іноді ми чергуємося в строгості. Просто тому, що в кожного з нас є своя територія, на якій помічаємо речі швидше за іншого. І це добре – це створює певний баланс у родині. Важливо, щоб діти просто не знали, хто з батьків суворіший за іншого в цей момент(сміється).
Ваша героїня заради порятунку сина вирішує приховати від чоловіка правду. А ви тримаєте секрети від свого чоловіка?
Я не буду тримати щось у секреті від Денні за жодних обставин. Навіть якщо мене попросять не розповідати нікому про власний секрет, я одразу попереджаю, що не приховуватиму нічого від Денні(сміється).
Як вам вдається жонглювати всіма вашими життєвими обов’язками?
Запросто!(Сміється) Насправді, всі ми одразу ж стаємо жонглерами, щойно в нашому житті з’являється людина, за яку ми несемо хоч якусь відповідальність. Ним може бути сусід по квартирі, ваш хлопець або подруга. Коли ви створюєте сім’ю, і у вас з’являються діти, складність жонглювання лише підвищується. І вся справа в тому, як зробити так, щоб ніхто не залишався без уваги. Включно з тобою самою.
Якщо говорити про ваше власне професійне життя, які поворотні пункти в ньому ви б назвали найважливішими?
Моя кар’єра не була б такою успішною, якби я не зустріла на своєму шляху таких режисерів, як: Гаррі Маршалл, Стівен Содерберг і Майк Ніколс.
З приводу Гаррі Маршалла, який запросив вас на головну роль у фільмі “Красуня”, і Стівена Содерберга, який зняв вас у фільмі “Ерін Броковіч”, що приніс вам “Оскара”, питань не виникає. Але як щодо Майка Ніколса? Чому ви виділяєте саме його з усіх режисерів, у яких вам довелося зніматися?
Я дуже вдячна йому, що він розгледів у мені те, про що я сама не підозрювала, запросивши мене на зйомки психологічного трилера про любовний чотирикутник “Близькість”. Той факт, що Майк вирішив, що я зможу зіграти таку неоднозначну роль, вселила в мене впевненість. Крім того, він неймовірно вплинув на моє життя не тільки як режисер, а й як людина. Майк і його дружина Даяна для мене як сім’я.
І все ж, якщо повернутися до початку вашої кар’єри, як ви сприйняли появу на Бродвеї мюзиклу “Красуня”?
Я навіть не уявляла, наскільки сюрреалістичними будуть мої враження від перегляду цього мюзиклу! Зрозумійте мене правильно, мені дуже сподобалася вистава, все було чудово і весело. Настільки весело, що мої щоки ще довгий час боліли від сміху й усмішок. Але я не підозрювала, наскільки неймовірно мені буде почути мої ж власні репліки, які я вигадувала під час зйомок фільму часто на ходу. А тепер вони звучать зі сцени бродвейського театру! Взагалі, потрібно сказати, що ми дуже багато імпровізували, знімаючи “Красуню”. Пробували різні жарти і намагалися розсмішити Гаррі. Єдине, від чого мені було сумно, – що зі мною поруч не було Гаррі. Думаю, що йому б дуже сподобалося.
Лєна Бассе
Фото: HFPA
