Альона Шоптенко: “Я вважаю, що сила жінки в її адаптивності”

Український хореограф-постановник, майстер спорту міжнародного класу, чемпіонка світу з бальних танців Альона Шоптенко стала головною героїнею digital cover журналу Woman Magazine. Ми поговорили з Альоною про силу жінки, булінг у дитинстві та проведення часу на карантині. Також читачі дізнаються у бліц-інтерв’ю про найкращий день у житті та коли ж Альона не хоче танцювати. 

Альоно, нещодавно в мережі ви написали, що жінки можуть бути дуже вольовими і самостійними, важко працювати і заробляти. А може розплакатися від дурниць і згорнутися калачиком на рідних грудях. Як вважаєте, у чому перевага жінки – в її силі чи в її слабкості?

Жінки дуже різні за своєю натурою, і, я вважаю, що сила жінки саме в її адаптивності. Сучасна дівчина може бути різною, одночасно і сильною, і слабкою. І важливо вміти використовувати ту чи іншу сторону на благо.

Чи даєте ви волю своїм емоціям або ж контролюєте сміх, усмішку, гнів, сльози?

Я людина, яка звикла контролювати свої емоції. Я можу тримати їх у собі, але, коли перебуваю в колі близьких людей, мені не завжди вдається приховувати їх, та й не потрібно. Контроль емоцій залежить від людини, від ситуації. Контроль, безумовно, важливий аспект нашого життя, але стримувати їх постійно не можна. Потрібно приймати їх і вміти дозволяти їх собі. Інакше можна й закипіти (усміхається – прим.ред).

У суспільстві часто описують, якою має бути ідеальною жінка у ХХI столітті, а які риси ви б виділили для сучасних чоловіків?

Я не ділю на сучасних чоловіків і не сучасних, але я можу сказати, що важливо для мене в чоловікові загалом. Уміння відповідати ситуації. Звісно, важливо, щоб чоловік був сильним і категоричним там, де цього вимагає ситуація, але все ж таки, як чудово, коли чоловік не соромиться бути чуттєвим і ніжним там, де і коли це потрібно. Якщо простіше сказати, то до насуплених брів чоловікам було б дуже непогано додати і ніжну посмішку для того, кому вона зараз дуже необхідна. 

Розкажіть про своє дитинство. Який найперший спогад?

Я одразу згадую той день, коли мене привели на танці у віці 6 років. Усіх дітей поставили в коло. Це був відбір здібних у групу. Нам веліли йти по колу в ритм музики. А тих, у кого виходило, виводили з цього кола. Я йшла в музику, мене попросили відійти в сторону, що означало, що мене беруть. Але я не хотіла припиняти йти в такт, мені це дуже подобалося, і я завжди поверталася в коло. Так викладач виводила мене разів 3, поки не покликала батьків (усміхається – прим.ред.).

Через булінг ви хотіли кинути танці. Як залишатися відданим своїй мрії, незважаючи на перешкоди?

Так, через булінг у колективі було справді дуже важко. Тим паче, що в мене не складалися стосунки з танцювальним партерном через велику різницю у віці. У той момент, я слідувала тому, що говорили мені батьки. Потрібно було бути стійкою, триматися і рухатися далі, не звертаючи ні на що увагу. Я це і робила. У той момент я хотіла кинути танці, але мама завжди знаходила потрібні слова, щоб переконати мене в зворотному. Мої батьки навчили розуміння того, що без зусиль нічого не добитися. Я за це їм дуже вдячна.

Ви стали хореографом фільму “Номери”. Розкажіть про ваш новий досвід. Що для вас було в новинку?

Це був перший мій досвід роботи на фільмі як хореографа. Я відчула колосальну різницю між роботою на телепроекті та в кіно. У кіно зовсім інша атмосфера, інші цінності, інший підхід команди до роботи і результату. Я відчувала величезну відповідальність, оскільки фільм “Номери” був знятий за п’єсою Олега Сенцова. Мені дуже подобалося працювати в команді з Ахтемом Сеітаблаєвим. Виходить, до цього ми з ним танцювали в парі на  “Танцях із зірками” і працювали на моїй території, а тепер я потрапила на його. Він приголомшливий режисер і керівник, я почерпнула для себе багато нового. Робота з акторами, в павільйоні, на локації, – це не стільки робота над технікою і рухами, а більше над емоціями і атмосферою, що відповідає фільму. Моїм завданням була постановка танцю для 50 акторів масових сцен. Це було ново і незвично для мене, але я дуже сподіваюся, що впоралася. Робота на цьому фільмі назавжди залишила відбиток у моєму серці. 

У яких би сферах ви хотіли б себе ще проявити?

Мені завжди була дуже цікава акторська майстерність і я б із задоволенням зіграла в якомусь фільмі. А ще я б хотіла спробувати себе в підприємництві. Я завжди мріяла про свою справу і про свій продукт. Я б хотіла створити команду, разом з якою можна було б реалізовувати справді цікаві та корисні проєкти. 

Ваш проєкт на YouTube “ШоШоу” про те, як жінка, яка віддала все своє життя професії, вчиться жити і всьому іншому. Які зміни відбулися з вами? Чого ви навчилися?

Поки що ми, на жаль, призупинили зйомку “ШоШоу”. Карантин вніс свої корективи. Але особисто мені робота над цим проектом і спілкування з героями шоу дало багато нових усвідомлень. Насамперед, я зрозуміла, що ніколи не потрібно себе зраджувати. Ми часто підлаштовуємося під щось або під когось, нехтуючи своїми потребами та справжніми бажаннями. Найголовніше – бути чесним і вірним собі. Не варто боятися нового і міцно триматися за старе. Важливо прагнути до самодостатності та йти дорогою, якою сам хочеш іти. І, безумовно, дуже важливо цінувати людей, які йдуть поруч.

Ви зараз повністю присвятили себе сім’ї? Як проходять ваші вечори в сімейному колі?

Чесно кажучи, я рада тому, що через карантин з’явилася можливість більше проводити часу з дитиною і в побуті. Це таке щастя! Я весь час спостерігаю за його розвитком, за його маленькими успіхами. Він так змінюється, так швидко росте, і хочеться кожну секунду закарбувати у себе в пам’яті. Так само карантин поставив мене на кухню і я почала пізнавати дивовижний світ випічки. Не знаю як це відобразиться на фігурі домашніх, але пиріжки я навчилася робити чудові. Я багато часу приділяю своєму розвитку. З’явилося безліч онлайн-уроків, прямих ефірів, майданчиків, завдяки яким можна зробити себе кращим, не виходячи з дому. А вечори для мене найулюбленіший час – я вкладаю малюка спати. Ми читаємо різні книжки. Він уже починає говорити і ці останні сонні хвилинки разом – дуже особливі.

Одного разу у своєму Instagram ви написали “Я так сильно іноді злюся на нього за те, що його немає вдома, за робочі вихідні, за нічні дзвінки, за “все горить””. Як часто відчуваєте потребу в сильному плечі поруч? Чи став чоловік приділяти більше уваги після вашого відвертого поста?

Якби після відвертого посту одразу щось змінювалося, то напевно інстаграм міг би розв’язати більшість проблем на планеті (сміється – прим.ред.).

Знаєте, спостерігаючи за тим, як складно мій чоловік переживає карантин і бездіяльність, я дедалі більше переконуюся в тому, що робота для нього одна з найважливіших частин його життя, і я точно не буду ставати між ним і нею. Бути дружиною трудоголіка це, звісно, складно, але я б більше засмучувалася, якби була дружиною людини, яка постійно лежить на дивані. І якщо бути відвертою, то мені пощастило з тим, що коли в мене є потреба в сильному плечі – воно завжди в мене є. 

Чи влаштовуєте ви романтичні побачення? Чи є у вас “ваше” особливе місце?

Давайте відверто. Зараз складний час для романтичних побачень. У нас є певні ритуали “вихідного дня”, яким у нас виходить не зраджувати навіть на карантині. І ще варто зазначити, що завдяки поточній ситуації ми почали більше розмовляти і, мені здається, почали бути більш відвертими і розуміти одне одного. 

Залиште для себе послання, які із задоволенням прочитали через 10 років.

У такий важкий час для всіх потрібно пам’ятати про те, що і це пройде. Потрібно навчитися приймати те, що відбувається навколо. Випробування життя роблять нас досвідченішими, а ось досвід – це найкращий союзник. Я б побажала собі сил, терпіння і впевненості в тому, що все дійсно буде добре. А ще попросила себе не забувати як важливо іноді дозволяти собі бути слабкою.