Зоя Литвин: «Пандемія стала каталізатором, який прискорив розвиток освіти»

За дослідженням ЮНЕСКО, в розпал пандемії майже 1,6 мільярда учнів постраждали від закриття навчальних закладів. Пандемія та новий формат шкіл і університетів “онлайн” не оминули Україну. І цей період став ще одним приводом замислитись — що з вітчизняною системою освіти не так. Про випробування для навчального процесу та особисті зміни в житті цьогоріч для Woman розповіла голова громадської спілки “Освіторія“, засновниця Новопечерської школи Зоя Литвин. Про дітей, роботу та тонкощі одного з найважливіших етапів у житті кожного — навчання — в нашому інтерв’ю.

Зою, вітаємо вас із народженням донечки! Як вас як жінку змінила ця подія саме на даному життєвому етапі?

Дякую! Як змінила? Додала мені кілька зайвих кіло та безсонних ночей, а ще — багато-багато щастя і любові! А якщо серйозно, то основні зміни попереду, адже маленькій лише місяць, і ми з донечкою поки адаптуємось одна до одної. Однозначно відбулася зміна балансу між різними життєвими сферами. Я вірю, що ідеального work-life balance не існує, баланс зажди зміщується в ту чи іншу сторону, в залежності від життєвого етапу. Останнім часом мій баланс був зміщений в бік роботи та саморозвитку. Але зараз він однозначно змінився в бік родини, а також рефлексії та самоусвідомлення.

Коли ви плануєте повертатися з декрету?

З первістком в мене не було декрету як такого — на мене чекало навчання на магістратурі, і мені було важливо довести собі, що з появою дитини я все одно зможу звернути гори, повноцінно навчатися й отримати диплом. Я це зробила, і тільки чотири роки потому зрозуміла, що трішки шкодую. Я обіцяла собі, що коли стану мамою вдруге, обов’язково піду в повноцінний декрет. Але скажу чесно: вже за два тижні в декретної відпустки в мене почали чесатися ручки! Я скучила за командою, за роботою й вирішила потихеньку повертатися до робочих задач. Звісно, не в режимі 24/7, як це було до народження Марусі. Наразі я працюю не на повну потужність, а відсотків на 60-70, і найближчі пів року планую працювати саме так. До речі, треба подякувати карантину, адже завдяки йому я — людина, яка завжди надавала перевагу тільки живому спілкуванню — призвичаїлася до роботи онлайн. Тепер це економить мені цінний “мамин” час й дозволяє водночас бути продуктивною.

У якому режимі без вашої щоденної присутності працюють ваші освітні проєкти — Освіторія та Новопечерська школа? Яка система делегування?

Мудрі люди кажуть, що ідеального моменту для вагітності не існує — завжди будуть якісь масштабні проєкти, за які хочеться взятись саме в цей момент, або якісь життєві зміни. Я з цим згодна, але в робочому плані момент виявився і справді майже ідеальним. У “Освіторії” за останній рік ми відпрацювали нову модель управління. Я ввела посаду операційного директора, що дозволило розподілити обв’язки: мені — сфокусуватися на стратегічному розвитку, а операційній директорці — на якісному та максимально ефективному втіленні нашої стратегії в життя.У Новопечерській школі дуже потужна команда керівників департаментів, які були з нами та зростали усі ці роки. Я абсолютно довіряю їм. Разом ми створили Наглядову раду, яка зустрічається щоквартально та має всі необхідні точки контролю. Ця система працює дуже ефективно. Свій декрет приймаю як можливість для лідерів, з якими я працюю, ще більше розкрити  свій потенціал, і абсолютно не хвилююся про втрати чи помилки. Для моєї команди це наступна сходинка до самостійності. А для мене — можливість замахнутись на нові вершини. Наприклад, під Новий рік ми отримали кредит з дуже вигідними умовами на будівництво нової школи в Unit City. Тож мій декрет буде недовгим, і повертатись з нього я буду до нових амбітних задач.

Як ці проєкти змінив карантин?

Я б хотіла сказати, що карантин підняв на нові висоти Новопечерську школи, але не можу. На момент його початку ми вже були повністю диджиталізованою школою, мали налагоджену систему дистанційного навчання, а всі наші вчителі та учні достатньо розбиралися в технологіях. Тож, з початком пандемії усі відправилися додому зі своїми гаджетами та продовжили навчання. Та зробили два висновки. По-перше, ті, хто був гарною командою, перенесли карантин набагато легше. По-друге, попри всі технології сучасного світу, для якісного розвитку дітей та їхнього щасливого дитинства необхідний живий контакт з учителем та однолітками, і жодне онлайн-навчання не замінить його. Проте міксувати онлайн та офлайн — як ми й робили до того — важливо, адже це прекрасний інструмент для інтерактиву та індивідуального підходу. Для “Освіторії” все було інакше. Місія нашої громадської організації — розвиток освіти й допомога у розв’язанні нагальних освітніх проблем, які під час карантину стали особливо помітними. Основною зміною для нас став новий рівень співпраці з державою. “Всеукраїнська школа онлайн” — це перший проєкт національного масштабу, який ми робимо на замовлення уряду. Навесні ми допомогли зробити телеуроки, тоді Новопечерська школа безкоштовна надала державі приміщення для зйомок, а “Освіторія” на волонтерських засадах знайшла вчителів. Тепер же Всеукраїнська школа онлайн — це повноцінна платформа дистанційного і змішаного навчання для учнів та вчителів 5-11 класів, з відеоуроками, тестами, конспектами, а в майбутньому з’явиться ще й віртуальний кабінет учителя.

Що можете сказати загалом про явище дистанційної освіти в Україні в сучасних реаліях?

Скажу, що Україна не дуже була до нього готова, і на початку карантину лише близько 30% дітей змогли навчатись якісно. Зате, пандемія виявилась каталізатором, яка прискорила розвиток освіти. Ми маємо деякі позитивні результати: поява національної платформи “Всеукраїнська школа онлайн”, ще — готовність вчителів використовувати ІТ-інструменти не тільки в умовах карантину. Дуже багато вчителів із цим впорались, досить значна кількість шкіл зрозуміла, що варто шукати можливості інвестувати в гаджети та ІТ-прокачку своїх педагогів, а свідомий бізнес почав допомагати з диджиталізацією шкіл, які того потребують.

За яких умов українська шкільна освіта легше б перенесла адаптацію до умов пандемії? Чи можливо це взагалі?

Так, можливо, і такі приклади є. Це країни, які почали диджиталізацію освіти задовго до пандемії, як Естонія і Туреччина, або ті, хто пережив спалахи хвороб раніше. Туреччина в березні 2020 року, вже через тиждень після закриття шкіл, змогла забезпечити дистанційне навчання для 18 мільйонів учнів завдяки державній онлайн-платформі EBA, яка є другою державною освітньою платформою за обсягами контенту після китайської. Саме Китай був найбільш підготовленим до карантину: вони налагодили та протестували державну систему дистанційного навчання ще під час перших епідемій SARS. Якби в Україні був присутнім тренд на змішане навчання (поєднання офлайн та онлайн форматів), це теж дозволило б пережити карантин не так болісно.

Кому важче в  цьогорічному навчальному процесі: школярам чи студентам ВНЗ? Чому?

Звичайно, важко всім, бо всі прагнуть живого спілкування. Але навчатися школярам важче. Дослідження підтверджують: чим молодший учень, тим важче йому здобувати знання онлайн. Саме тому велика кількість європейських країн відмовлялися від дистанційного навчання для початкової школи, та відправляли на “дистанційку” учнів з 12 років, а малечу, попри всі карантинні обмеження, ділили на маленькі групи та навчали очно у школах.

Яка модель освіти може бути взірцем для адаптації в Україні?

Мені імпонує твердження “Take the best from the West and leave them the rest”. Україна — унікальна країна зі своїми потребами та умовами, тому правильно брати найкращі підходи з досвіду різних країн, але випрацьовувати свою модель. У Канади можна навчитися індивідуалізації освіти під кожного учня та під потреби ринку праці. У Фінляндії — тому, як правильно готувати майбутніх педагогів, щоб уже під час навчання на бакалавраті вони ставали досвідченими вчителями й не мали шоку в перші дні роботи. А також тому, як зробити навчання максимально практичним, коли кожна тема є не абстрактною теорією, яку потрібно опанувати заради оцінки, а важливим аспектом того світу, який оточує дітей щодня.  У Естонії варто навчитися,  як пострадянська країна може швидко та ефективно реформувати освітню систему та диджиталізувати її.

Які, на вашу думку, топ-три напрямки розвитку української системи освіти?

Я вважаю, що топ-напрямок лише один — це перехід від концепції, у якій школа має напхати дитину знаннями, до концепції, у якій вона має розвинути навички дитини. Метафорично — потрібно перестати сприймати дитину як порожню склянку, яку треба наповнити, і побачити, що кожен учень — це особливий діамант, який школа може відшліфувати так, щоб він блищав яскравіше. Для цього в школах можна впровадити багато чого. Наприклад, якісну профорієнтацію, щоб до випуску учні мали розуміння, у яких сферах вони хочуть навчатися чи працювати та могли отримати відповідний профіль. Не дитина має підлаштовуватись під держстандарт, а навпаки, освітня система має підлаштовуватись під потреби учня. Наразі наші старшокласники змушені вивчати аж 22 дисципліни — це найбільше з усіх країн Європи! Натомість учень міг би опанувати 15, але глибше, мотивованіше, свідоміше. Головне — реформувати систему так, щоб учні стали не слухачами, а активними здобувачами знань.

Що допомагає розвиватися особисто вам як освітній діячці?

Для мене драйвером у будь-якому процесі є люди. Мене дуже надихають історії учнів, які отримали шанс на краще майбутнє завдяки нашим проєктам, та проактивні вчителі, які попри всі обмеження шукають можливості для розвитку. Наприклад, в Новопечерській школі є діти, за яких змагаються МІТ, Стенфорд та ізраїльський Техніон. А завдяки благодійним проєктам “Освіторії” я бачила, як діти-сироти з інтернатів успішно вступають в Могилянку. Я знаю учительку, яка заснувала школу для дітей зі складною інвалідністю — її учні не можуть чути, бачити, ходити, мають епілепсію чи ДЦП, й усе це одночасно, але в неї вони вчаться дбати про себе та контактувати зі світом. Такі люди — найкраща мотивація для мене.

Яким був ваш професійний шлях до того рівня ініціатив і ролі в українському освітньому середовищі, який є зараз?

Він був поступовим. Важливість освіти я зрозуміла ще під час навчання в Могилянці. Разом з однокурсниками ми почали  відвідувати учнів в інтернаті й побачили, що багато спонсорів привозять цукерки, іграшки чи гаджети, але ніхто не допомагає дітям розвиватися. Попри те, що ми, студенти, не могли дозволити собі подарунків, вони чекали на нас з нетерпінням — і вчилися в нас не тільки знанню про світ, а ще спілкуватися, цінувати одне одного, любити та поважати. Тоді я зрозуміла, що саме освіта має бути  пріоритетом для будь-якої країни, бо країна розвивається через людей. Коли вже в компанії UDP, де я очолювала маркетинговий департамент, з’явився проєкт нової школи, я вирішила долучитися до нього, спочатку у вільний від роботи час. А там мене вже остаточно затягло в освіту. Я зрозуміла що такого драйву не відчуватиму ніде, і в жодній іншій сфері не зможу творити такі системні зміни.

Мали колись бажання стати міністеркою освіти і науки України? Чому?

Я не думаю, що на посаді міністра зможу зробити більше, ніж зараз. За складом розуму я підприємець, і більшість часу мені важливо щось створювати. Посада держслужбовця такого рівня є надзвичайно складною, і міністр освіти має більшість часу витрачати на те, щоб об’єднувати дуже різних стейкхолдерів заради змін та боротись із застарілими системами держуправління. Це дуже благородно, але наразі для мене виснажливо. До того ж, я знаю багато чудових та надзвичайно ефективних держслужбовців, але суспільство рідко їх поважає, і з цим треба щось робити. У нас в “Освіторії” є Global Teacher Prize Ukraine — проєкт, спрямований на підвищення престижу професії педагога. Мабуть, пора вже запускати схожий проєкт, який би розповідав історії справжніх держслужбовців — від слова “служіння.”

Вікторія Покатілова

Фото: особистий архів